Беручи участь у заходах з питань моніторингу і оцінювання соціальних проектів, звернула увагу, що оцінювання вже давно звелося до контролю: 1) за виконанням планових показників проектів; 2) за використанням ресурсів (наприклад, щоб гуманітарка наліво не йшла).
Як на мене, призначення моніторингу і оцінювання – це зрозуміти, як проект змінює якість життя цільової аудиторії та вчасно внести зміни у діяльність, аби досягнути мети проекту. Мета проекту, в свою чергу, це бачення, як буде вирішена певна проблема цільової аудиторії.
Так, будь яка діяльність має певні часові рамки, планові показники і ресурси. Так, ми маємо стежити, аби не вибиватися з графіків, аби вистачало ресурсів, аби виконували заплановане, оскільки у нас є гіпотеза, що уся наша діяльність ощасливить цільову аудиторію через вирішення її проблем і задоволення її потреб. Але чи дійсно наша гіпотеза вірна? Чи дійсно саме ця діяльність вирішує проблему? І чи вирішує діяльність проблему? А які нові проблеми породжує ця діяльність? А як змінилися потреби цільової аудиторії з моменту, коли ми сіли писати грантову заявку? А яким має бути оцінювання під час війни? Чи дійсно воно має зводитися до контролюю за цільовим використанням ресурсів? Чи дійсно цей контроль має бути декількох рівнів? А на якому тоді рівні має бути той, хто запитає цільову аудиторію: а як тобі живеться після нашої допомоги?
Трохи власного досвіду.
Гуманітарну допомогу, яка потрапляла на Київщину у березні та квітні, ми просто фізично не могли рахувати, записувати, фотографувати. І не тому, що не хотіли. Ми не мали такої змоги. Я не знаю, які були планові показники. Я навіть не знаю, яку кількість людей ми підтримали не лише у зоні активних бойових дій, але й в окупації. Я навіть не знаю, хто що привозив, і кому я що віддавала. Але я знаю, що без цих харчів, предметів першої необхідності і засобів медицини цивільні, територіальна оборона і ЗСУ Київщину не витримали б. Станом на зараз я ініціювала дослідження про гуртування і самоорганізацію українців під час війни. Тоді ця допомога розподілялася так, що ні в одній книжці про таке не прочитаєш. Лише зараз ми почали усвідомлювати те, що бачили на власні очі і у чому брали участь.
Як тільки відкрилися магазини і з’явився громадський транспорт, ми припинили надавати гуманітарну допомогу. Про це ми домовилися з місцевою владою. Причина – люди швидко звикають до безкоштовного. Ще гради не вмовкли, а люди почали висувати претензії: Чому мало? Чому не таке? Чому не під поріг? Зараз багато організацій роздає харчі, одяг і речі першої необхідності на Київщині, допомагають відновити житло, вирішити проблеми, пов’язані з війною. Але я чую про те, що волонтери замість подяки отримують претензії від тих, кому допомагають, влада перекладає вирішення проблем на громадський сектор і міжнародні організації, думаючи, як водночас ще й бюджет за їх рахунок наповнити, значна частина людей взагалі не розуміє, що відбувається в країні і чому зникає світло.
Відразу після деокупації тут було багато волонтерів, які годували тварин. Зараз кількість тварин збільшилася в рази, а допомоги вже давно немає. Тоді ніхто не потурбувався про притулки для тварин, про їх стерилізацію, про повернення тварин господарям. Армію собак і коті, які втратили господарів через війну, поповнили тварини, яких кинули дачники. Місцеві волонтери просто задихаються. Допомоги немає звідки чекати – люди допомагають ЗСУ …
От мені цікаво, чи хтось оцінює вплив своєї діяльності на вирішення хоча б тих проблем, про які я зараз згадал? Чи хтось веде облік проблем, які вдалося вирішити? Чи цікавить когось, які нові проблеми породила волонтерська діяльність і гуманітарна допомога?
Оцінюючи соціальні проекти з 2015 року, я та мої колеги зробили багато висновків щодо впливу соціальних проектів на вимушених переселенців і ветеранів. Після оцінювання одного з таких проектів я вирішила спробувати коучинг, оскільки побачила, як він працює і які дає результати, а деякі учасники проекту вважають проект малоефективним. Цікаво, що організації, які тривалий час працювали з переселенцями і ветеранами, самі вже нам казали, що потрібно давати людям малими дозами, а чого робити не слід, або як надавати допомогу, аби від неї була дійсно користь. Ми щиро сподівалися, що досвід, узагальнений під час оцінювання, буде врахований у майбутньому.
На превеликий жаль, наразі я навіть не розумію, чи то організації розуміють моніторинг і оцінювання як суворий контроль, чи це дійсно вимога міжнародних організацій, як про це кажуть виконавці проектів.
В будь-якому випадку для мене оцінювання – це про покращення життя цільової аудиторії, а не про «п’ятирічнку за один рік».
Comentários